Интерв'ю Марини Поплавської для житомирського сайту
«Z-Объектив»
Володимир Шинкарук колись розставив мистецькі крапки над «і», сказавши, що на Центральному телебаченні Росії побувало троє представників Житомира: ансамбль «Сонечко», Володимир Шинкарук та команда КВН «Девчонки из Житомира».
«Девчонки из Житомира» – перша жіноча КВН-команда, дворазовий чемпіон Асоціації «КВН України», команда Вищої ліги АМІК Олександра Маслякова, володарі «КіВіНу в темному» на фестивалі «Голосящий КиВиН» в Юрмалі, Кубку дружби КВН Ізраїлю.
Лідером «Девчонок» ось уже 13 років є Марина Поплавська. Марина Поплавська – літературний редактор Асоціації «КВН України», популярна ведуча, кіноактриса і вчителька української мови та літератури в житомирській школі. Марину Поплавську запрошують на гостину провідні телеканали, її обожнюють і завжди радо стрічають у найбільших столицях світу. Попри те, живе і працює вона в Житомирі. Адже давно стала жіночим обличчям нашого міста. Тут у неї друзі, улюблена робота та її «краснознамьонний» 9-В.
– Марино Францівно, почнімо з вашого найбільшого тріумфу – з Юрмали. Кажуть, підкорив Юрмалу – підкорив світ. Як це було?
– 1997 рік. Команда із українського міста Житомира на великій сцені Юрмали, де сьогодні проходить «Нова хвиля», «Юрмаліна», фестиваль «Голосящий КиВиН», завойовує «КіВіНа в темному» - бронзового КіВіНа. Це зараз 10 КіВіНів, а тоді було три – в золотому, в срібному і в бронзовому. Золото завоював театр КВН ДГУ, срібло – «Новые армяне», 3-є місце – нікому не відома тоді ще команда «Дівчата з Житомира». Приїхало 24 команди, серед яких було 6 новачків, а 18 – метри КВН. В серпні 1997 ми прокинулися знаменитими.
– Завдяки чому тоді отримали перемогу?
– Завдяки великому труду. Вся наша команда – великі трудівники. Ми в санаторії «Дзінтарі» репетирували від ранку до смерканку. На одній із таких репетицій нас застав сам Олександр Васильович Масляков. І зі здивуванням питав: «Всі команди гуляють і п’ють пиво на Йомасі (Йомас - це головна вулиця в Юрмалі, на кшталт Михайлівської у нас), а тут якась цікава команда репетирує». «Что это за команда?» - запитав Масляков. А йому Валера Хатнок, режисер, сказав: «Это команда из Украины, из Житомира». «А! Это те, которые произвели фурор на фестивале!..»
Ми дійсно викликали фурор на фестивалі в Сочі. 1997 рік був для нас щасливим. 1998 рік. Москва. Вища ліга АМІК. Ми грали разом з командами «Дети лейтенанта Шмідта», «Уральские пельмени». Ми отримали 3-тє місце після цих двох команд. Але теж були нюанси. Комусь десь захотілось щось комусь сказати – і, в результаті, третьої команди не взяли. Хоча Валдіс Пельш і Костянтин Ернст хотіли дуже, щоб команда вийшла далі…
– В 2000 році «Девчонки из Житомира» відмовились від виступу в півфіналі Української ліги. На ваше місце взяли команду ЧП (Мінськ), яка тоді, по суті, завдяки вам, стала чемпіоном Української ліги. Чому була відмова з вашого боку?
– В житті буває багато нюансів, в тому числі і фінансові. Тут варто взяти до уваги не творчість, а саме фінансовий аспект. В свій час дуже багато команд не змогли продовжувати творчі плани через фінансові проблеми. Не було де знайти кошти. Уявіть собі розклад: тиждень мешкати в Києві за свій кошт, харчуватися. Це сценаристи, режисери, гравці. Це команда, яка мала складатися з 20 чоловік. Плюс внески. Фінанси – це єдине страшне слово, яке зупиняє КВН. Нема коштів – нема допомоги. Таким чином КВНу приходиться розраховувати на рекламу брендів.
До речі, бренди самі того не розуміють. Я інколи хочу запитати генеральних директорів цих організацій, кого вони беруть на роботу менеджерами. І чому, коли на КВН у філармонії збирається 700 чоловік, вони не дають своєї реклами. КВН збирає стадіони. Повісьте сьогодні оголошення, що через місяць сюди приїжджає «95 квартал», будуть «Дівчата з Житомира», «Три товстуни», «Камеді клаб». І це все буде на стадіоні, Бог з ним, за 10 гривень. Ви побачите – прийде 20 тисяч, бо 10 гривень – ето капєйкі. Але на розтяжках можна вішати: цей банер належить напою «Дядя Вася», другий банер – напою «Дядя Толік», третій – «Дядя Ігор». Люди не розуміють цього.
– Чи можете назвати тих людей, які, попри все, вам допомагали?
– Я можу відверто назвати ці імена. Анатолій Іванович Фесенко, на жаль, покійний, колишній мер міста Житомира. Йому велика шана й подяка і світла пам’ять. Також шана і світла пам’ять начальнику Південно-Західної залізниці Борису Степановичу Олійнику. Дуже любить КВН дуже гарна людина Олег Карпека, депутат обласної ради, директор одного з підприємств міста Житомира. Він, тільки починаючи свій бізнес, зробив нам перші календарі. Я вдячна фірмі «Фаворит» в особі Семена Абрамовича Розенблата. Йому низький уклін. Медичній фірмі «Борис». Представнику фірми сподобалась моя спонтанна шутка про «Борис», яка з’явилася на КВНі. Фактично, я, сама того не підозрюючи, знайшла нам спонсора.
Я щиро вдячна Миколі Миколайовичу Рудьковському. Хоч тепер неоднозначно стосовно нього судять, та я ніколи не приєднуюсь до жодних пліток – я дивлюсь на людину з точки зору, що вона зробила для КВНу.
– Марино Францівно, існує неприємна, як на мене, тенденція, що сучасники називають Житомир нещасливим, «гиблим» місцем, яке народжує геніїв, але, якщо вони вчасно звідси не виїдуть, їх і пожирає. Ви яскраво розвіюєте цей міф, адже живете і працюєте в Житомирі.
– Це є таке повір’я, що тут колись були топі, болота, і тут відьмаки всі… Житомир – не «гибле» місце. Моє рідне місто – Новоград-Волинський. До 7 років жила в бабусі в селі Лебедівці Новоград-Волинського району. В Житомирі я приїжджа. Але тут мої друзі, учасники моєї команди, тут мої знайомі, колеги по роботі. Тут, врешті-решт, мій краснознамьонний 9-В, який стане 10-м класом, моя 33-тя школа.
У кожного своя думка про місто. Як каже одна моя тітонька: «Кожен домік ма свій томік». Після Юрмали пройшло 13 років, а я йду по місту – люди мене знають, вітаються. «Можна з вами сфотографуватися?» - питають. Це пам'ять людська, любов глядача… На День міста ми командою вийшли виступати – і стоїть молодь, мої діти. Мій 7-Б мені сказав: «Марина Францівна, а ми й не знали, що ви така звізда. Але ми будем знать тепер». Діти від 7-го до 11-го класу, молодь до 21-го року сприймали те, що ми говоримо. А тут було 75 тисяч. Заради цього можна любити Житомир.
Марина Поплавська і Таміла Бутко з новою генерацією жіночого КВН Житомира
Подивіться, скільки поважних людей із Житомира вийшло. «Друга ріка», Ірина та Володимир Шинкаруки. Дай Бог здоров’я і наснаги Володимиру Федоровичу. Я дуже шаную цю людину. Наталя Мосейчук…
– Людина, яку називають другим Да Вінчі, – Віктор Петрик, керманич ВІА «Кобза» Євген Коваленко»… В цьому поважному списку, безперечно, перебуваєте і ви, Марино Францівно. Коли вирішили йти в політику, чи не лякало вас, що можете втратити частину прихильників?
– А я в політику не дійшла… Я зараз поза політикою … Це були такі творчі пошуки – нас запросили в якості ведучих проводити деякі заходи. Це не те, що я виступала кандидатом на якусь посаду чи депутатство. Глибоко в політику ми не зайшли. Якщо буде цікаво комусь все-таки мене завести в політику, то я можу з цією людиною переговорити…
– Наскільки мені відомо, ви очолювали Корольовський осередок партії «Українська платформа»…
– Це була така скоріше творча посада. Я відповідала за творче направлення. Політикосом я не займалась.
Марина Поплавська та Сергій Бабський - ведучі дитячого пісенного конкурсу "Зорецвіт", організованого Павлом Жебрівським
– Ви підкорили КВНівський світ, світ кіно. В яких світах ми ще вас зможемо в найближчий час побачити? Може, пісня, танець?
– О, танець – це було б прикольно!.. Білоснєжка така, знаєте. Пісня – це моє життя. Я ж пародист. Перша моя пародія була ще в школі – на вчителя історії Клименко Галину Григорівну. Потім пародіювала мультяшних героїв на радість однокласникам, артистів. Гарно в мене вдавалась Людмила Зикіна, зараз – Едіта П'єха, Пугачова, Лайма Вайкуле. Обожнюю Гурченко. Один в один роблю Лілію Сандулесу…
– Чи нема в планах записати диск? Можливо побачимо сольний концерт Марини Поплавської?
– Хотілося б сольний концерт… Але на нього знову ж таки треба кошти. Було б прикольно зробити ювілей – 13 чи 15 років «Дівчатам з Житомира». Можливо, знайдуться добрі люди, які підуть нам назустріч. Я шаную себе за те, що вмію бути вдячна людям. На жаль, в обратку іноді не буває. Але я вчу себе, що змінити людину неможливо. Прочитала таку дивну річ знаменитої Луїзи Хей: «Навіть на похороні ніколи не плач за людиною – вона і при житті тобі не була підкорена».
– Я знаю, що у вас в домі є дивовижна відьмочка Гертруда, подарована вашою подругою. Розкажіть про символи та про друзів у вашому житті.
– Це відьмочка для відьмочки (посміхається)… ЇЇ мені подарувала подруга Марина Федчик, лікар-лор з міста Чоп. Її подарунок – це така добра, не з крючкуватим носом, схожа в якійсь мірі на мене напівфея-напіввідьмочка. Марина - майстриня, і я їй рекомендувала відкрити власний магазин сувенірів, бо то витвір мистецтва.
Та сама Гертруда
Вдома я хочу зробити стіну слави – повісити портрети друзів. Дівчата сміються, кажуть: стіна плача. Ні, стіна ржача.
Після 17 років розлуки ми почали тісно дружити з однокласниками, випускниками свого колишнього 8-го класу житомирської школи № 8. Певно, вже півміста знає цю компанію. Люди поїздили по світу і повертаються, розуміючи, що десь недоїздили, недогуляли, недодружили. І тепер ми разом додружуємо, догулюємо, доїжджаємо.
Вікторія Сенкевич, Марина Поплавська і Таміла Бутко на міжнародній зустрічі КВН в Ізраїлі
Я люблю людей. Можливо, були такі моменти, що люди мене залишали. Не тому, що я така погана. Не всі можуть жити з лідером. Та я своїй подрузі з Москви завжди кажу: «Наташ, другими мы не будем».
– И не надо!..
– Не надо. Але я дуже боляче переживаю розриви з друзями. Хоча розумію, що це час такий. Як казав Лесь Подервянський, це «врем'я таке дурне». Але себе вчу, що, як казав мій один знайомий бомж: «Насильно мыт не будешь».
– Яка Марина Поплавська поза сценою, в приватному житті? Розкажіть про ваші «любимые маленькие слабости».
– Найперше – скуповувати парфюмерію. Ми були в Парижі. Я потрапила в магазин «Sephora» на Єлисейських полях. Мене звідти тільки димовою шашкою, автоматом Калашнікова чи якоюсь вибухівкою, або сльозогінним газом можна було вигнати. Це моя стихія – парфуми. Моя стихія – джинсовий одяг, зручне спортивне взуття. Моя стихія – сумки. Їх у мене вже 20 штук. З їжі люблю готувати «оселедець під шубою». Я нічого не печу, люблю щавлевий борщ варити, салати. Це «мой конёк». Роблю «Оселедець по-генеральськи».
- Чи є у вас кохана людина?
- Є. Одного разу зустріла свою знайому, а вона каже мені: «Як у тебе особисте життя?» Кажу, що я не заміжня. Справа в тому, що я – людина ХХІ століття. Вона: «Ну, как же так? Нельзя же на свете быть одинокой». Я кажу: «Хто тобі сказав, що я одна?». У мене безліч друзів-чоловіків. До речі, я не зловживаю дружбою. У мене принцип: якщо я в людини була в хаті, якщо я знайома з дружиною, я на цій землі ще маю зустрічатися з тими людьми. Я витримую цю дистанцію дружби.
А кохана людина, безперечно, в мене є. Він працює в Києві. Він такий широкий в плечах і молодший за мене. Ми кохаємо одне одного.
– Чи можете назвати його ім'я?
– Давайте назвемо його просто О.
– Як ви познайомились?
– Познайомив нас КВН.
– Він теж каввеенщик?
– Так, він – в минулому кавеенщик.
– Чим він підкорив ваше серце?
– Бажанням зі мною познайомитися. Добивався, не боявся того, що я зірка. Як мужик, справжній мужик: «Я підкорю серце цієї дами за п'ять секунд». Знаєте, як «Угадай мелодию». Ми витримали таку нормальну дистанцію в півтора року: передзвонювались, зустрічалися.
Асоціація "КВН України" на Міжнародному фестивалі КВН в Парижі
– Як вам вдається поєднувати в собі всі ваші іпостасі? Чи вистачає часу?
– Не вистачає. Знаєте, як кажуть, мені до рубля завжди не вистачає, не вистачає доби. Я недосипаю.
– Як підкорити час, як не стати його заручником?
– Я дивлюся багато чудових художніх фільмів. «Собачье сердце», «Послушай Феллини», «Пригоди Шерлока Холмса». Всі з Міроновим, всі з Людмилою Гурченко. І з кожного фільму я дістаю фразу, яка стає моєю ключовою. Професор Преображенський сказав: «Успевает всегда тот, кто никуда не торопится».
Бігти не люблю. В мене є одне дежавю. Колись ми з батьками, з вини залізниці, з Петродворця в Петербург запізнились на поїзд. Я бачила, як переживав мій батько, що пропали квитки на чотирьох. Квитки нам поміняли. Хтось розібрав залізничну колію і забув зібрати. І мало не пішов під укіс потяг.
До речі, про віру в Бога. З тих пір я зрозуміла, що є на світі велика сила. Це Бог, віра, дух, якого треба завжди сповідувати. Я завжди казала й казатиму: не переймайтеся, дорогі друзі, нічим. Головне в цьому житті – бути живим… і здоровим. Все інше прикладеться.
Марина Поплавська в телепередачі "Самый умный КВНщик" (1+1)
– Марино Францівно, ваша порада людям, які хочуть чогось досягти в житті. Якими треба бути?
– Я скажу про ставлення до слави. Ви зараз бачите передачі «Моя правда», «В поисках утраченого». Це передачі про артистів, на яких слава обрушилась, як грім посеред ясного неба. І коли слава відходить, вони не готові до цього. Я щаслива, що я над собою працювала місяців зо три, щоб правильно поставитися до слави і до думки, що слава швидко закінчується. Хоча в моєму випадку – чорта з два! 13 років, і слава не закінчується. «Слава – хороший мужик. Он не уходит от меня никуда». Я навчила себе ставитися до кавеенівської слави як до «быстротечной». Все уходит, господа, к сожалению. Тут нужно жить здесь и сейчас. Але я навіть дітям в школі кажу: «До вас прийшла не кавеенщиця Марина – до вас прийшов учитель». До речі, в школі я добилася вищої категорії «старший вчитель». Наступний етап – вчитель-методист. В школі це – вершина.
Хіба думала я – дитина з робочої сім’ї, – що колись ці хлопці, які в 1986 році виступали на телебаченні, стануть моїми друзями: Сергій Сивохо, Михайло Агранат, Федір Гапоненко, Володимир Зеленський, «Квартал» весь. Але, напевно, десь ми потрудилися так. І ще, як казав мій знайомий, встигли «впрыгнуть в вагон уходящего поезда».
Треба поставити мету і розвивати свій талант. Я казала своїй сестрі Олі (вона художник): «Оля – малюй! Ти можеш намалювати шикарний портрет чи картину, в тебе його заберуть, і будеш мати що їсти два-три місяці». І не втрачати надію. Як казала Місіс Хадсон: «Не надо так падать духом». Це така ключова в моєму житті фраза. А ще девізом має стати: шанувати життя, шанувати друзів і не намагатися переробити людину.
- То ви своїх учнів не перероблюєте?
- Ні. Я вважаю, що оцінка – це не до кінця критерій. Підходять, обнімають, цілують, дарують квіти саме ті учні, на кого ти, грубо кажучи, верещав. І я така довольна, що де вони тільки не працюють зі своїми двійками-трійками. Оцінка – це не людина. Людина – це оцінка.
- Ваша мрія, завдання, яке перед вами стоїть сьогодні?
- Хочу зовнішньо змінитись. Поміняти, в якійсь мірі, імідж. Цікаво, як люди будуть дивитися на мене зовсім іншу. Кажуть: «Мы может и забыли вас чисто внешне, но голос…»
- І енергетика неймовірна…
- Спасибі. Знаєте, в мене є одна погана риса, як для мене: я аналітик, дуже серйозний, жорсткий, жорстокий аналітик власних вчинків. Це мені життя не дає.
- Для вас мета виправдовує засоби?
- Ні! Ніколи не піду, заради якоїсь мети, по трупах. Не хочу! Але коли виходу немає, а попереду блага (!) ціль – пов’язана зі здоров’ям, життям інших людей, – тоді піду напролом, через якісь високі кабінети. Напевно, це в мене від бабусі. Вона в тапочках попала в кабінет до Хрущова, коли він ще був 1-м секретарем ЦК Компартії України. Після того звільнили дідуся. Не знаю, чим вона керувалась бідна, коли його на 15 років забрали в Красноярськ.
Мій дідусь Олександр Мусійович Філіппов для мене – Герой. Він кавалер ордена Слави, звільняв Кенігсберг. В мене така туга, що я не встигла поговорити з дідусем, записати його спогади. Він тяжке життя прожив… Зараз не можу говорити (на очах у Марини Францівни проступають сльози). 65 років перемоги. А йому не вдалося знайти документи, які свідчили про те, що він воював. Три наскрізних поранення легень і ці ордени – орден Вітчизняної війни І ступеня, орден Червоного Знамені.
- Марино Францівно, коли нарешті буде «и на нашей улице штрассе»? І що для цього треба зробити?
- Це слова мого друга Костянтина Нусенка. КВН живе і продовжується в особах молодих людей. Сьогодні рулять КВНом Вадим Новіцький, Дмитро Сліпаченко, Андрій Упир. Молоді життєрадісні хлопці. Ми завжди в журі. Мене питали: «Чого ти не рулиш?» Я, мабуть, більше індивідуаліст. Адже за гороскопом – риба.
Ми з командою нещодавно повернулися зі Львова, де брали участь у проекті «Курс на літо» студії «Магарич». Це наші друзі, активні учасники «Бойцовського клубу», який вів Серьога. Я разом із Ярославом Стеньом розігрували таку сцену, швидше драматичну, ніж гумористичну. Ми продовжуємо крутитися в телевізійних проектах. Нас, напевно, хочуть бачити, тому й запрошують.
Марина Поплавська та Ярослав Стень взяли "Курс на літо"
Зараз ми ведемо концерти, зустрічі, презентації, особисті свята людей по всій Україні. Дуже багато дзвінків, запрошень. В майбутньому плануються гастролі, на літо, зарубіжні турне. Якщо у когось є зацікавленість у особистих святах, хай звертаються – ми завжди раді допомогти.
Хто бажає влаштувати для себе чи для друзів яскраве свято, може сміливо звертатися до творчої агенції «Дівчата з Житомира». Ваші побажання і їхній професіоналізм зроблять свято феєричним і незабутнім.
Контакти Марини Поплавської:
0930516611
0639897797
0677804410
«Z-Объектив»
Девчонка из Житомира
Версия для печати
Отправить по электронной почте
